Громадська, літературна, духовна та видавнича діяльність о. Євгена Фенцика

В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає Євген Фенцик(1844 – 1903), чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Народився  в селі Мала Мартинка на Свалявщині у сім’ї  греко-католицького  священника Андрія Фенцика.    Навчався Є. Фенцик в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування. Здобувши вищу освіту, з 1869р. працював   священиком у  селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві.     Літературна спадщина

Читати далі...

Так красно говорить, шо хоче ся го слухати

       22 грудня в селі Порошково відбулася подія, оцінку якій по «гарячих» слідах надати важко. Справжня оцінка буде надана лише з часом. Того дня  в селі Порошково зібралися молодіжні православні братства Мукачівсько – Ужгородської єпархії аби представити громаді села Порошково  свої знання з історії православного храму.

Дана подія в нашому селі відбувалася з благословення високопреосвященнішого Феодора, архієпископа Мукачівського і Ужгородського. І як вже стало традицією, владика Феодор сам особисто випробовував ерудованість братчиків.  В кінці цих змагань  владика Феодор  з великим духовним задоволенням зазначив,  що всі учасники змагань виявили прекрасні знання та високу духовність.  Слід зазначити, що по ходу змагань владика Феодор часто звертався до присутніх  в залі сільського клубу, особливо до молоді – адже самі вони повинні продовжувати нести духовні традиції, звертався з духовним словом підтримки праці вчителів і вихователів у їх нелегкій праці, наголошував присутнім аби батьків своїх не забували. Не лишнім буде зазначити також те, що в залі було дуже тихо, хоча людей було чимало. Це вказує на важливість події для села, адже давно сільський клуб не бачив такого зібрання, а змусити слухати когось в цій залі здавалась може хіба що диво… Однак тихий та проникливий голос владики Феодора  зробив це з  душевною простотою, наповнюючи душі слухачів спокоєм… Найвищою оцінкою  тут будуть скоріш за все слова старенької прихожанки, яка вже вийшовши з зали клубу сказала : - « Так красно говорить, шо хоче ся го  слухати».  Красномовству наших батьків не вчили, але простота, душевність та відвертість, яка йде з глибин душі і в якій нема місця фальші, зачаровує…

Читати далі...

Молодіжне православне братство в Станові

28 червня 2011 року в селі Станово Мукачівського району відбулися чергові змагання між командами молодіжних православних братств Мукачево – Ужгородської єпархії. Крім вже звичних змагань – брейн – рингу на духовну тематику, відбулися і певні нововведення -  був проведений футбольний турнір між командами братств.

      Футбольна команда нашого братства виступила тут більш ніж гідно – дійшла до фіналу. Лише у фіналі цього турніру наші футболісти з великої поваги до господарів – футболістів станівського братства – їм і поступились з рахунком 0 : 1. Ну що ж, друге місце в рамках першого в історії молодіжних братств футбольного турніру – непоганий результат. Такий успіх варта підтримувати і розвивати. Хочеться також навести результати інших матчів :

1.     Порошково  -  Станово  -  2 : 3;

2.     Бронька  -  Порошково   -  1 : 2;

3.     Порошково – Іршава – 2 :1;

4.     Берегово – Порошково  - 0 : 0;

Півфінал: Ужгород – Порошково – 1 : 4;

    Фінал – Станово – Порошково – 1 : 0.

     Треба також віддати належні слова подяки нашим  вболівальникам – такої підтримки немала мабуть жодна команда(крім місцевої, зрозуміло), та й то у фіналі змушені були місцеві вболівальники дещо помучитись, якщо і виглядали вони краще за вболівальників порошківських, то лишень хіба за рахунок кількісної переваги…

     Що стосується самого брейн – рингу, то тут наша команда виступила на олімпійських принципах – головне участь… Правда в незадовільному результаті  є теж позитив – в наявності є величеньке поле для самовдосконалення.

Читати далі...

Паломництво по монастирях Закарпаття

Молодіжне братство Порошківської православної громади розгортає свою роботу, можливо не так широко, не так активно як би це хотілось, однак в громаді, де духовна робота взагалі ще не проводилась і ці кроки даються важко. Одним  з основних завдань роботи є відновлення традицій наших батьків, повернення до духовних джерел майбутнього. Цій меті повинно слугувати проведення зборів братства на природі. В ході походу до лісу братчики поспілкувалися не лише з чудовою природою – хоча всі з Порошкова, однак дехто і вперше  - але і дізналися багато чого і цікавого. Наприклад, дізналися, чому потік, який тут протікає, називається «Сячений». Існує легенда, що поблизу потічка є печера, де з’являлася Діва Марія, і місцеві жителі, набираючи води зцілялися від різних хвороб… Пізніше цю воду було Освячено священиком. Дізналися також, що в роки Другої світової війни  в навколишніх лісах було вбито багато невинних людей, чиї душі і зараз час від часу з’являються поблизу поховань – через причини своєї смерті та відсутності належного поховання не можуть вони знайти спокою… Чи можна знайти кращого наочного прикладу заповіді «не вбий» ? Лиш дивуєшся мудрості наших батьків.

Також молодіжним брадством, представниками православної громади села Порошково було здійснено паломництво по монастирях Закарпаття: Свалява, Мукачево, Ракошино, Домбок, Заричово. Паломники відвідали могилу Архимандрита Василія Проніна. 

 

Читати далі...

Розвиток освіти в селі Порошково

      Становище в освіті в нашому краї у кінці ХІХ – початку ХХ ст. можна охарактеризувати словами одного з сучасників :”просвещениє народу нашого вирного так задовго мгла прикрито держала, тому головною причиною били панове, коториє за часов панщини, за часов владения над бідними подданами перед роком 1848, когда  все средствия и способи к поднесению общенародного процветания в их  руках били, все усилия на тоє звертали, аби корчми світилися, про добиток марний; следственно отсюда наследовало жалобноє невежество народа...” “Нариси...”  ст..400).  На важке становище в освіті , зокрема оплати праці вчителів вказується в «Листку»: «..в ділі урегулированія жалованія учителей недолга представится предложения сейму, по котрому минимумь учительскаго жалованія опре ділено в 300 гульденов. По чиновственному списку находится 5260 таких учителей, жалованіе котрих не доходить до 300 гульденов»(мова оригіналу.»Листок»,Нр.23, 1 декабря 1891. – фонди Ужгородського краєзнавчого музею. Арх. 11446/23). Ще раніше, в  тій таки газеті (Нр.1,1885 від 14 вересня, арх..- 1145/1)вказується на економічну сторону вчительської роботи « печально, но не оспоримо, что не токмо наш народ, но уже и путеводители его священники  и  учителя находяться в бедственному материальном положении».  Однак тут також вказується також на те,  що вчитель не має з чим працювати – не має підручників, газет , журналів. «Ми крепко уверени, что нуждаемся в …журналі. Нуждаемся, ибо в настоящее время в Європе уже почти ніт народа без газети, к тому у нас множество таких діл, которие требу ют обяснений». Однак автор тут же вказує на шлях вирішення проблеми: « у нас множество церковних  и школьних діл, для того посвятим одну рубрику тому, чтоби указати путь, как привести  в цветущее состояние церков і школи наши.»  Багато уваги приділяється самій системі освіти. Так в іншому номері «Листка»( Нр.2.1885 від 15 жовтня, арх.. 11451/2) вказується на навчальний процес « Наши школьние лекціи вот такія: учитель входить в школу, помолиться со школьниками, заставить их читати, писати, но и ето по какой – то древний системі – намарають какіе то номери на таблі, далее из скуки, чтоб прошло время , учитель, увидь на стіні  изображенія метрических мір, вопрошаеть – « что сесе?», ученик отвечает – «кило», - или «метер», или «литер», далее вопрошает, уазав на изображение физических снарядов – «что сесе?», ученик отвечает: « телеграф», или там «железниця» и прочая, и так кончится лекція. Ніт ни порядка ни системи, потому что нить руководящего ученика». В газеті «Листок» від1 квітня 1886 року є  вказівка на спосіб управління школою  «… нані народная школи по большей части віроисповедная, для чего и стоять под непосредственним правленім и надзором нашого духовенства. Духовенство распоряджаеться всім, что касается народних школ».  Тут же знову вказується на проблеми із забезпеченням освітнього процесу: « … нить  даже порядочной азбуки, поелику «Руська Азбука» и « Перва Читанка», употребляема днесь в наших народних школах, есть такая книга, которая употребляется у нас лиш по нужде… Ета  книга служить явним доказательством не нашого прогреса, а регреса». В той же час були певні вимоги як до освіти в цілому, так до того, що повинно було бути в навчальному кабінеті. В журналі «Учитель» за №1 від4 квітня 1867 року(арх. – 11483/1, стор.4)  йде відповідний опис цих вимог: « в школе повинно бить:

Читати далі...

Священики Порошківського Свято - Миколаївського храму

           Першими священниками  інформацію про яких доносять нам історичні джерела  , правда прізвищ не має - 1709 рік - Янош (Іван?), 1717 рік - Петер(Петро). Першим священиком церкви, про якого збереглися відомості, був Реберка Олександр(Олексій) - 1722 - 1766 роки, в період парохіяльної діяльності якого знову згадується дерев'яна церква - у 1751 році. Образи були всі старі але якраз тоді громада збиралася дістати нові(Михайло Сирохман."Церкви України. Закарпаття". Видавництво "МС". Львів, 2000, с. 71.).
В 1768 - 1780 роках священиком був Легеза Іван, 

1780 - 1786 - Ковечак Андрій
1786- 1803 - Керечин Петро
1803 - 1805 - Попович Іван
1805 - 1817 - Яцкович Матяш
1817 - 1832 - Чобаль Олександр
1832 -1855 - Табакович Василь
1855 - 1856 - Чоба Михайло
1856 - 1872 - Шолтис Олександр
1872 - 1882 - Балог Балінт. 

            У 1882 році священиком села Порошкова став Євген Фенцик - просвітник, літературний діяч, видавець. Про складність становища місцевого населення можна зрозуміти також і з духовно - літературного ілюстрованого журналу "Листок", який видавався просвітником, священиком Е.А. Фенциком, який жив і працював у Порошкові у 1885 -1903 рр. В своєму "Листкові" від 1 грудня 1891 року він так пояснює завдання цього журналу: "… нас воодушевляет мысль, что мы исполняем долг чести, совершаем работу самохранения : храним наш милый родимый язык, нашу письменность, наши милыя буквы от полнаго исчезновения. Кромь церковных книгь и кромь "Листка", и кое - как кромь школы, нигде не встретишься уже у нас сь русскими буквами!" ( мова оригіналу - "Листок" від 1 грудня 1891 року, який зберігається в Порошківській ЗОШ І - ІІІ ступенів). 

              Євген Андрійович Фенцик є не тільки одним з когорти просвітителів Закарпаття, а для нашого села - неоціненим джерелом з історії села кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Є.А. Фенцик присвятив багато місця у своєму "Листкові" дослідженням історії, етнографії, соціально - економічному становищу населення. Проживаючи в селі Порошково, Є.А.Фенцик свої спостереження та висновки робив саме з того, що бачив навколо себе: важке економічне становище селянина, його життя та побут, звичаї й традиції, занедбаний стан освіти. Творчість видатного закарпатського просвітника саме цього кута зору ще лише потрібно вивчити. 

В газеті "Листок" Євген Фенцик так характеризував стан освіти тих часів: "Нет на земле народа, котрий би находився в болеее неблагоприяствующих обстоятельствах в деле народного развития, как ми, угроруси". У своїх публіцистичних та літературних творах, які виходили на сторінках " Листка" він показував низький рівень освіти, на важке становище вчителя. Адже в умовах Австро - Угорської імперії вчителя за незнання угорської мови могли звільнити зі школи. Однак Євген Фенцик не лише звертав увагу на труднощі в організації освіти, закликаючи" к работе", та до духовного відродження :"вставайте уж од сна глибока, разбейте цеп духовних уз", але і надавав певну допомогу, видаючи підручники для шкіл з історії, географії, природознавства на рідній мові. Його літературна діяльність сприяла ознайомленню місцевого населення з власною історією, культурою. Його етнографічні пошуки не втратили свого значення і по сьогодні, їхня наукова цінність лише зростає. В "Листку постійно подавалися оголошення слідую чого типу:"Один ревнитель угро-русской письменності через редакцію "Листка" обявляет конкурс для описания угро-русского народного обичая "лопатки", отбиваємого в ночи, когда в домі находится мертвець. "Лопатка" должна бити описана вірно, точно так, как она у угро-руссов отбиваєтся, со всема бесидами и представлениями. Труд должен бити прислан в редакцію до конца м.(місяця) февраля 1892. Наилучшее описаниє "Лопатки" удостоится премії , состоящей из 20 гульденов. Конкурувати може каждий угро-русс." Будучи переконаний в тому, що лише " віра і просвіщениє единствинно в состоянии поставити милое отечество в благоє положениє", Є.Фенцик намагався своїм прикладом покінчити з байдужістю більшості інтелігенції, змусити взятись за розвиток освіти. Важливою особливістю "Листка" було те, що тут друкувалися також і релігійні матеріали -Богослужіння, проповіді, пояснення щодо них. Важливо це було з кількох точок зору. По - перше, місцеве населення мало змогу ознайомитися з релігійними матеріалами на зрозумілій для них мові, по друге - зміцнювалась національна самосвідомість русинів. Слова, написані Євгеном Фенциком в кінці ХІХ ст.. актуальні і по сьогодні:" коли індиферентизм і невірря так швидко поширюються, скорочувати Богослужіння є несумісним та вкрай небезпечно. Богослужіння встановлено для того, щоби славословити Бога, щоби спілкуватися з ним і так освячувати душі свої". Хотілося би також ще раз підкреслити, що діяльність Є.Фенцика - літературна, освітня та духовна припадає на період, коли в нашому краї посилюється примусова мадяризація, яка закінчується в 1916 році переводом підручників для шкіл з кирилиці на латиніку, фактичною забороною русинської мови. Вся ліва сторона від вхідних дверей до церкви дивує сьогодні відсутністю хрестів. Проглядаються лише невеликі горбки - свідчення давніх поховань. Поясненням цього факту слугує те, що тут поховані жертви останньої з великих епідемій холери 1899 - 1901 рр. В декотрих сім'ях повмирали двоє - троє, а то і всі діти, дорослі. Померли та поховані біля церкви діти священника, літератора, видавця газети " Листок" Євгена Фенцика. 

              11 січня 1893 року в сімї священника Євгена Фенцика народився хлопчик - внук Є. Фенцика Августин Штефан. Доля щедро наділила талантами дитя, завдяки яким А. Штефан посів гідне місце в історії нашого краю, хоча його діяльність незаслужено замовчувалась.   Діяльність Августина Штефана розпочалась ще в 1919 році, коли він приймає участь у зїзді в Хусті, який проголосив бажання жителів нашого краю возз'єднатися з Україною. Тоді це бажання краян внаслідок тодішніх політичних умов не було реалізовано.
 Після приєднання нашого краю до Чехословаччини А.Штефан продовжує активно приймати участь у політичному житті Підкарпатської Русі. Він очолює українське крило Аграрної партії Чехословаччини, яке на теренах нашого краю видає журнал українською мовою "Земля і Воля" . В травні 1920 року Августин Штефан бере активну участь у створенні в нашому краї "Просвіти ",діяльність якої була надзвичайно активною також на Перечинщині- в Перечині діяв філіал цієї організації. До складу керівних органів "Просвіти" А.Штефан входив до часу окупації нашого краю угорцями. 
                В 1922 році А. Штефан стає одним з засновників Української Торговельної Академії, незмінним директором якої пропрацював до кінця 1938 року. Був також членом Головної Управи Педагогічного Товариства, Учительської Громади. Ці організації охоплювали 60% українських вчителів краю, вони видавали підручники - українською мовою також. В розробці підручників українською мовою А.Штефан бере також активну участь, є їх співавтором. Також бере активну участь у виданні газет та журналів - "Русин", "Українське слово", "Свобода" , "Нова Свобода ".
Після створення уряду А.Волошина Августин Штефан - Міністр освіти, шкільництва і культури Карпатської України. На першому засіданні Сойму Карпатської України Августина Штефана обирають головою - спікером - Сойму Карпатської України. Угорська окупація нашого краю змусила Августина С Штефана податися в еміграцію.
                 Вдячними нащадками - жителями Перечинщини було відкрито в селі Порошково меморіальну дошку цьому провідному політичному та громадському діячеві краю. Таке вшанування памяті видатного уродженця Перечинщини стало можливим насамперед завдяки участі та підтримці депутатів Перечинської районної ради та М.І.Грубого - заступника голови районної ради. У 2009 році меморіальна дошка, розташована на Порошківській ЗОШ І-ІІІ ступенів була освячена владикою Міланом Шашіком. 
               З 1903 по 1913 роки священиком був Куштан Петро, з 1913 - 1935 рр. - Куштан Августин. Саме в цей час в селі -по його тодішніх кінця встановлюються камяні хрести та не велика капличка в урочищі "Пасіцька". На "Пасіцькій", біля урочища Гурки ховали людей, які пішли з життя за власним бажанням - повішеників, утоплеників. Ховали тут також і солдат, які загинули в боях. 

               З 1935 по 1937 парохом села був Скиба Іван,1937 - 1945 - Галайда Георгій, він похований біля церкви, 
             1945 - 1949 - Егреші Іван, який за приналежність до греко -католицької церкви був засуджений. З цього часу церква знову стала православною, священниками тут були : Іван Олаг, його син Володимир Олаг, монах Іван Нодь, Гойдич Степан, Мерцин Василь, Кміть Михайло, Чепара Іван, Стецович Юрій, Ткач Іван.  З 2005 року настоятелем  храму є  отець Віктор Палчей.

Читати далі...

Історія Храму Святого Миколая села Порошково

        Храм  збудований з каменю в 1762 році та освячений близько 1785 року - саме ця дата зустрічається на іконостасі храму - розташована на горі з лівої сторони дороги Перечин - Свалява за річкою Тур"я. Освячена вона на честь святителя Миколая. Зі східної сторони церкви розташовано дзвіницю з трьома дзвонами, навколо церкви розкинувся цвинтар. З західної сторони церкви, біля дороги яка служила входом до самої церкви - з широкими воротами - до 1972 року стояла "фара" - будинок священика, збудований він був також з каменю, за формою нагадуючи букву "Г". Сьогодні цією дорогою практично не користуються, піднімаючись до церкви по сходах прямо від моста по річці Тур"я. Церква була збудована у "візантійському стилі". Висота храму - 62 метри, ширина - 11 метрів та довжина - 30 метрів. Башня церкви має 18 метрів висоти, 4 метри ширини та 4 метри довжини. Святилище церкви 4,34 метра висоти, 4,68 метра ширини та 6 метрів довжини. Неф( "корабель" - символ спасіння, в ньому людини ховається від бурь життєвого моря, тому так і в Церкві Христовій ми знаходимо спасіння від духовної смерті, від вічної загибелі в царстві темряви) - має 6 метрів висоти, 6,87 метра ширини та 9 метрів довжини. Прихожа (притвор) має 2 метри висоти, 2 метри ширини та 3 метри довжини. Підставка під картини - іконостас - виготовлений із дерева у 1784 році, має 4,84 метра висоти , 37 сантиметрів ширини та 6,2 метра довжини.(Державний архів Закарпатської області. Ф. 199,оп.1, спр.194, ст.. 1-2; спр.152, ст..45-47.)

          Купол храму є символом Єдиного Бога і совершенства творіння. Храм Святителя Миколая складається із трьох нерівномірних частин. У східній частині храму розташовано святу святих - олтар з престолом і жертвенником. Престол служить для здійснення Таїнства Євхаристії, в ході якого здійснюється перетворення вина і хліба у Тіло і Кров Христову. На ньому незримо для людей присутній Господь, Владика Церкви, через що він і названий престолом. В престол або під нього кладуть мощі святих чи їх части ця в ковчежці у пам'ять про звичай причащання на гробах мучеників як в часи гонінь, так і після них та в знак того, що Церква утверджена на Крові Христовій, а через нього - на крові всіх мучеників. Святий престол покриває особливий "одяг" - нижній і верхній. Перший - льняний - називається катасаркієм, що на поминає поховальний одяг Ісуса Христа. Другий одяг - з парчі - називається індітіоном та є символом святкового одягу Господа - Царя Слави. Подібне вирішення убранства - царський одяг наверх плащаниці - є символом того, що слава прийшла до Христа через смирення і страждання, через жертву спасіння для людей. На престолі розташовані інші священні предмети : напрестольне Євангеліє, напрестольний хрест, дарохранительниця, дароносиця. Напрестольне Євангеліє об означає Ісуса Христа, оскільки в словах книги є присутнім благодаттю Своєю Сам Бог. Ставиться Євангеліє на видне місце престолу, аби його міг бачити кожен прихожанин. Напрестольним хрестом благословляють віруючих, освячують воду на молебнях та під час свята Богоявлення. Дарохранительниця робиться у формі храму або часовні з висувним ящичком (ковчегом), який нагадує гроб, де зберігаються "запасні" Дари - Тіло і Кров Христові - для  важкохворих та помираючих, які причащаються вдома. Дароносиця - невеликий сосуд у вигляді часовні з дверцятами і хрестом зверху. У дароносиці розміщено ящичок, де зберігаються частинки Святих Дарів, маленька чаша, ложечка та інколи і сосуд для вина. В ній священики переносять Святі Дари на дім для причащання хворих. Сам престол, як і предмети на ньому святі, тому торкатися їх можуть лише люди, які мають сан - священик, єпископ, диякон.  Простір між престолом і східною стіною називається "горним" " високим, возвишеним) містом. Тут під час архієрейської служби ставиться крісло, на якому може сидіти лише єпископ.
          З північної сторони церкви, зліва від престолу, між престолом і "горним" місцем в ніші розташовано жертвенник - другий стіл. Свою назву отримав завдячуючи тому, що тут здійснюється перша частина Божественної літургії, яка називається проскомідія - з грецької "приношення" - коли готують хліб - просфори і вино для здійснення таїнства Безкровної жертви Тіла і Крові Христових. Жертвеник є символом першого пришестя Христа, Віфлеємську печеру, де Він народився. Окрім цього жертвеник є символом Голгофи - місця, на якому Христос приніс Себе у добровільну жертву, прийнявши смертельні муки. Ще одним символічним значенням є переніс в кінці літургії Святих Дарів з престолу - набирає значення Престолу Піднебесного, куди вознісся Господь і посів по праву руку від Отця. Жертвеник, також як і престол є місцем святим, тому торкатися його можуть лише служителі церкви. Над горним місцем знаходиться напрестольна ікона Святої Трійці.
            На краю престолу або за ним перед горним місцем знаходиться особливий світильник із семи гілок, з укріпленими на ньому 7 лампадами. Цей світильник називається семисвічником. Число гілок відповідає 7 Таїнствам Церкви :Хрещенню, Миропомазанню, Покаянню, Причастю (Таїнство Євхаристії),Єлейоосвяченю, Вінчанню, Священству. Світло же від нього є символом світла Дарів Святого Духа.
        Перед олтарем вздовж іконостаса є підвищення - солея, середина якого - напівкруглий виступ перед Царськими дверима називається амвоном. З амвона проповідує священик, на амвоні відбувається Таїнство Причастя. По краям Солею у самих стін влаштовані клір оси для хору і читальників. Поруч із Солею зліва або у північної стіни встановлюється канун - розп'яття і підсвічники. На канун ставлять свічки про упокій померлих, також тут служать панахиди.
Олтар з престолом і жертвеником відділяється власне від храму - місця для молющихся іконостасом.
          Іконостас - це стіна з встановленими на ній в особливому порядку іконами. У висоту зазвичай іконостас не доходить до стелі, оскільки голос священика в олтарі повинен бути чути в храмі. В іконостасі знаходяться три входи, центральний із яких називається Царськими дверима - через них сам Господь Ісус Христос невидимо проходить під час Святого Причастя. Через ці двері проходять лише особи, наділені саном. Царські двері мають завісу, відкриття якої символізує явлення людям таємниці їхнього спасіння, а відкриття Царських воріт – відкриття Царства Небесного. Бокові ворота називаються дияконськими, з права  - південні, з ліва – північні. На північних воротах зображено Архистратига Божого Михайла, на південних – Архистратиг Божий Гавриїл.   Іконостас являє собою декілька рядів ікон. В нижньому ряді ікони завжди самі більші. З правої сторони від  Царських дверей розташовується ікона Спасителя, по лівій стороні – образ Пресвятої Богородиці з Спасителем на руках. На самих Царських дверях -  у верхній частині зображено Архангела Гаврила та зображення Божої Матері. В нижній частині по обидві сторони – по два Євангелісти : Мат фей та Марка, Лука і Іоанн. Над Царськими дверима – Дух Святий у вигляді Голуба з двома херувимами по боках. Правіше ікони Спасителя знаходиться храмова ікона Святого Миколая Мір – Лікійського Чудотворця – в честь його імені  освячено храм – Святий Покровитель села Порошково.

 

 

 

 

 

 

Читати далі...

На Перечинщині створено Порошківське молодіжне православне братство Святого Миколая

        З благословення Архієпископа Мукачівського та Ужгородського Феодора, з Божою поміччю та підтримці  духовно близьких до цієї  справи людей наприкінці минулого року було створено Порошківське молодіжне православне братство імені Святого Миколая.

            В дні, коли весь православний  світ святкував  світле Різдво Христове в селі Порошково було проведено  фестиваль православної  колядки. Проведення фестивалю стало можливим завдяки зусиллям отця Віктора Палчея - настоятеля храму Святого Миколая села Порошково, новоствореного православного братства в селі Порошково, та членів братства сільського голови Юрія Касинця, директора школи, депутата районної ради  Надії Девіцької, керівника братства Івана Готри, завідувачки клубом Софії Павлич.

            Захід, який проводився в сільському клубі  урочисто відкрив  отець Володимир, благочинний в Перечинському районі. На сцені сільського клубу виступали з православними колядками діти з  недільної школи, яка діє при православному храмі села Порошково, члени православного братства. Слова особливої подяки слід направити колядникам вертепу, яким керує Софія Павлич - їх виступ прикрасив цей фестиваль.

            Найбільше теплих слів же заслужили найменші колядники - вихованці дитячого садочку ( керівник – Марія Євчинець). Їм під час закриття фестивалю отець Володимир подарував  святу ікону Йосипа Обручника- сподіваємось, що Божа Благодать буде супроводжувати наших найменших колядників в їх подальших життєвих кроках.

            Хочеться зауважити, що православний фестиваль в селі Порошково пройшов завдяки не лише організаційній роботі старших, але і при похвальному бажанні самої молоді - саме тому, сподіваємось, в наступних роках такий фестиваль пройде з більшим розмахом.

Читати далі...

Легенди та повір’я села Порошкова

Важливим елементом життя жителя села були повір’я,  легенди і т. д. хочеться навести деякі.     

 Було це давно, ще тоді коли люди були ближче до землі та до Бога, коли землю ще не оповили дроти електричні та телефонні, і люди більше вірили у Творця та його сина – Ісуса Христа.

     Одного разу, після недільної служби зібралися чоловіки, взяли підводу та поїхали за село по дрова до лісу. Відійшли за село геть далеко – за розмовами час йшов швидко. Раптом на дорозі, ніби й нізвідки, зустрічається їм жінка, та проситься підвезти. Від несподіванки у чоловіків ніби мову відібрало, та й ще зовнішній вигляд жінки був аж ніяк не привабливий – вся побита, в

страшних ранах різаних, з яких ще сочилася кров. Рани були глибокі та страшні – порізи на обличчю, на руках, губи спухлі, синці були всюди. Зупинили вони підводу та допомогли сісти зраненій жінці, навіть не запитавши – а куди вона йде. Їхали то вони до лісу. Проїхали вони деякий час мовчки, осміліли та стали допитувати – хто вона така, куди вона їде та що з нею сталося. На це їх несподівана попутниця стала їм говорити – що рани її їй люди завдали – б’ють її, ріжуть її, бо роблять люди у неділю, коли повинні присвятити свій час спілкуванню з Богом та молитвам, сама вона – Свята Неділя. Після цих слів неждана попутниця зіскочила з підводи та … зникла. Розтанула, немов марево, ніби її не було, ніби вона чоловікам приснилася чи привиділася вона їм на підводі. Розвернули чоловіки підводу без слів – не було слів у них, не дивилися вони навіть один на одного, жах та незрозуміле сум’яття скувало їх. Так і повернулися вони мовчки до села, не проронивши жодного слова. Однак більше в неділю до роботи ніхто в селі не ставав…                                                                                         

       Відкрилися двері  і до хати з оберемком дров, важко дихаючи зайшов дід Юрій. Невдоволено глянув на ліжко, де під ковдрою, на солом’яному матраці лежав онук. Ну і молодь пішла – це було написано на обличчі у діда, однак висловити в голос своє невдоволення той таки не захотів. Замість цього, скинувши дрова біля пічки та підкинувши кілька полін до вогню, присів на ліжко, та звертаючись до онука, завів розмову. Що розмова буде довгою, онук вже знав – те око, яке ближче до діда -  вже спало, інше ніби дивилось на нього… Однак  дід ніби не звертав уваги на хитруватого онука та тихо вів свою оповідь.

       Було це онучко давно ще мій дід розповідав мені, а йому його… Були дуже бідними, важко працювали на землі аби не померти з голоду. Аби щось в господарстві було, вставали на світанку та йшли в поле працювати, дорослі залучали до роботи також і малих дітей. Був один господар, мав невеличку

ділянку землі, де кукурудзу садив – було що і людям, тай худобі також. Була лише одна біда – далеко від дороги та ділянка була, не можна було її орати з худобою – а орали в ті часи з коровами(волами) бо коней було лише кілька пар в селі і дійти вони туди не могли. Тому господар одного весняного дня, сам вставши вранці розбудив своїх синів – старшому було років  14 а молодшому з 12 – та закинувши на  одне плече торбу з лангошами(круглий

плоский хліб) – аби було що з’їсти на обід та лопати – для роботи – на інше, пішли на поле. Стали вони лопатами перекопувати поле – час садити кукурудзу вже настав. Поробили батько з синами годин зо дві на полі, тут молодший і запитав у батька, чи не час вже поїсти. Батько розумів що сини голодні, однак до вечора було далеко а їсти – мало, продовжив працювати, відклавши обід на потім… Ще разів зо три звертались сини до батька із цим запитанням, коли нарешті батько, глянувши попервах на сонце – чи високо стоїть, кинув лопати і пішов з синами до торби з лангошами. Взяв господар торбу в руку – а вона чогось легка,  відкрив він торбу – а вона порожня … Глянув батько з сумом на синів, які не промовили ні слова, та й направився

до хащі – знайшов кілька ягід шипшини, трохи горіхів з ліщини, з тим і повернувся до дітей. Поїли що було та й знову стали до роботи… А треба сказати, що той, хто був винуватий у пропажі лангошів – чорт – дуже пильно стежив за господарем : чи бува не стане лаятись – цим би він дав силу йому причепитись до того. Однак  той мовчав…

      Покрутився той та і пішов собі геть. Прийшов він до Бога та й розповів йому історію, як він, чорт, з’їв у бідняка хліб. – а чи лаявся чоловік, - запитав Бог. Як не хотілося збрехати нечистому, змушений був той визнати що ні. На це Бог дав наказ, що раз бідар не лаявся, чим не віддав своєї душі йому – чортові, то той повинен нагородити втрату хліба тому сторицею… Пішов нечистий не дуже веселий  …

      Наступного  дня в хаті бідняка  з’явився  молодий, високий та ставний юнак, який став проситися до того на роботу. Господар хати і так відмовляв і сяк не погоджувався  на це – юнак все наполягав на своєму - бери в службу та й все. Тут господар та й говорить : « самі ж їсти не маємо, а тут і тебе чимось годувати треба…». На що юнак – приблуда з готовністю мовив:»- Зараз буде» і вийшов з хати. Пішов до найближчого сусіда, та й просить у того – мовляв так і так найнявся я до того і того а в нього самого їсти нема чого, тож хай позичить добрий ґазда хоч би жменю муки. Слухала все це ґаздиня  та й мовить « Най би го чорт  та взяв муку, кіть хоть жминя  в хижі є». А тому того й треба було – вхопив міха з мукою, який в коморі стояв, та й пішов… А ґазда з ґаздинею пропажу міха з мукою на другий день побачили, і лиш ґазда пожурив – воліли позичити сусідові муки, а так і самі не мають. А тим часом новоявлений слуга приніс муки до свого господаря,  але ж  для замішки треба і молока. Пішов тоді він до іншого сусіда просити молока. І знову повторилася та ж сама історія. Принісши молока слуга запропонував вечеряти…

       Пройшов деякий час – працював слуга в поті чола, і йшли справи у господаря догори. Прийшов час збирати врожай. Запропонував слуга господарю піти на вожен( збір врожаю в багатих селах).Попередньо при цьому взяв із свого господаря слово мовчати – говорити буде лише він. Прийшли до багатого ґазди та й першою справою кластися про плату. Тут слово взяв слуга тай запропонував газдові  дати їм плати стільки, скіль можуть понести на собі. Сміється ґазда – дивні робітники – скільки того понесуть удвох, а слугів господар чуть не плаче – здурів слуга – дарма наробитися - а взяти лиш те що понесуть. На цьому вдарили по руках… Пройшло тижнів два – три, зібрали пшеницю всю в скирту велику – лиш молотити треба. Підійшов слуга до ґазди та й мовить : -« домовлялись ми так, що даш нам стільки, скільки понесемо вдвох, тож давай нам нашу частку  - легше тобі буде твою молотити». Посміхнувся газда та  з радістю погодився. Тоді слуга взявся за роботу – взяв мотузку довжезну, обвив нею скирду з пшеницею та велів своєму господареві залізти наверх та триматись мотузки міцніше і калапа зняти – аби не стратив бува… І закрутилося тут

завертілося, піднявся вітер великий тай підняв скирду з пшеницею у повітря та переніс аж до господаря того слуги на подвір’я . Позбігалися  всі сусіди  того – дивуються не надивуються – і звідки багатство таке. А тим часом господар і слуга приступили до молотьби. Зсипали зерно в мішки та знесли його до комори, солому склали. Тут і говорить слуга до господаря: -«  чи пам’ятаєш ти, як ходив з дітьми поле копати та без їжі з дітьми, залишився бо хтось поїв ваш лангош. Так то був я, тому і вернув тобі принесену шкоду в стократ…

      Закінчив дід свою оповідку та глянув  на онука – побачити хотів, яке враження оповідка на того справила, але той вже солодко спав… В пецові горіли дрова, підкинувши декілька полін – аби не вгасло, дід стиха пробурчав щось про себе та перехрестився, неспокійно прислухаючись до запізнілих грому та блискавок. На думка прийшла йому інша оповідка…

   Було це в ті часи, коли сили нечисті пробували свої сили з вірою християнською, і віра людей в ці сили була ще велика… Був хороший, спекотний літній день. Один з тих днів, коли селянин практично не спить – вранці косить сіно, вдень сушить а ввечері вже і звозить до хліва. Недаремно в народі говорять, що літній день зиму годує… Хоч не спати селянину взагалі в цей час. Так от, в один з таких літніх днів, коли в будинках селянина не знайдеш – всі до роботи прилаштовані: хто косить, а хто обертає свіжоскошену траву, раптом стало збиратися на грозу. Селянам аж страшно ставало –ну дуже вже грізно виглядали важкі чорні хмари, які, пронизуваті яскравими велетенськими блискавками та супроводжувані страшним громом, насувались на село. Не знали вони, що в тих чорних грозових хмарах сиділи два чорнокнижники, які і направляли саме на село цю грозу. Молодий чорнокнижник аж руки потирав : « - погуляємо ж зараз в цьому селі у волю – хати людські розіб’ємо, сіно порозкидаємо, градом урожай поб’ємо…»  Старий чорнокнижник нічого не казав, лишень чогось одніми  вустами шепотів, та час від часу супроводжував свої нечутні слова неквапливими рухами  своїх рук… Молодому ж чорнокнижнику ну дуже вже кортіло погаздувати в селі – великим вітром зняти покрівлі будиночків селянських, побити градом врожай, ну а як що вийде – то чого-не-будь ще. Старий чорнокнижник не спішив, бо хотів аби його туча набрала ще більшої сили : тоді вже напевно вдасться зробити те, що молодий говорив уголос. Так і стояли вони деякий час на одному місці : селяни в великому страху збираючи сухе сіно та намагаючись хоча би щось вдіяти перед бурею, а старий з молодим чорнокнижником у тучі стояли та чекали, коли вони наберуть побільше сили та рушити на село… Раптом у селі хтось задзвонив у дзвони. Спочатку їх не було чути – вітер дув аж гуділо, селяни перегукувались… Раптом вітер став стихати, а дзвони було чути все сильніше і сильніше… Молодому чорнокнижнику вже урвався терпець, став він уже вимагати від старого спрямувати вкінці кінців їхню хмару на село. Аж тут до них дійшов голос храмового дзвону… Молодому до цього ніби й нічого, а старий… Раптом ніби прийшовши до тями після якогось сну, старий чорнокнижник став кричати на молодого –« повертаймо хмари наші до лісу, а то дзвони храму розженуть нашу тучу, а нас поб’ють, покалічать. Не можемо ми змагатися зі дзвоном святого храму, сили тої не маємо». Та й повернули вони до лісу, скинули вони туди свій град, який був величиною з яйце куряче, повивертали вони дуби та буки столітні – хоча би десь вимістили злобу свою. Адже в село не пустили їх дзвони храму святого…

Читати далі...

ВІД ЧОГО ПОХОДИТЬ НАЗВА СЕЛА ПОРОШКОВО

Село Порошково, яке розкинулося в мальовничій долині поміж вкритими буковим лісом горами, є без сумніву одним з найстаріших населених пунктів Тур’янської долини. Одна з перших письмових, згадок про Порошково відноситься до 1381 року. Порошково згадується в латинському тексті під назвою „Прорсто”. Входило воно тоді до Унгського комітату.
Існує декілька версій походження назви села. Одна з головних – засновником села, його першим жителем був шолтес Порошко. Різновидами цієї версії можна вважати версію про походження назви Порошково від професії засновника села – він був виготовлювачем пороха (порошка) – Порошкарем. Як уточнення цієї версії можна навести прислів’я, яке наводили старожили для пояснення назви села – „ там де борошно, там і порошно”. Дійсно в Порошкові існував водяний млин.
Однак є ще одне пояснення назви села. Це пояснення своїм корінням йде до побудови в другій половині ХVІІІ ст. в селі кам’яної церкви. За переказом, на кінець будівництва церкви, за межами області було замовлено іконостас, який в межах краю не виготовлявся. Коли виготовлений іконостас було доставлено і встановлено то всі були здивовані. Іконостас за багатством оздоблення. Художнім виконанням не відповідав виплаченим громадою коштам, був значно дорожчим. Як пізніше вияснилось, іконостас був виготовлений для іншої церкви, в Болгарії. Той факт, що іконостас доставили в Порошково, пояснювали не помилкою, а схожістю назв. Чи відповідає ця історія дійсності, чи просто це красива легенда, встановити сьогодні важко. Тим більше, чи розкриває походження назви села Порошково це пояснення? Наліт таємничості залишається.

Іван Готра
Вчитель історії Порошківської ЗОШ

Читати далі...

У Порошкові освятили меморіальну дошку міністру уряду Підкарпатської України

У селі Порошково Перечинського району Закарпаття відбулося урочисте відкриття та освячення меморіальної дошки педагогу, громадському та культурному діячеві, міністру уряду Підкарпатської України Августину Штефану. Про це сьогодні, 2 жовтня, повідомив власкор ЗІКу.

Ініціатором встановлення дошки та вшанування видатного уродженця села Попрошково став вчитель історії місцевої школи, депутат районної ради Іван Готра.

Під час одного зі своїх візитів на Перечинщину єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії владика Мілан Шашік пообіцяв освятити меморіальну дошку й дотримав свою обіцянку.

На церемонії освячення дошки, яку встановлено на будівлі школи, були присутні селяни, учні, вчителі, керівники району та депутати.

Владика Мілан Шашік у своєму слові відзначив, що Августин Штефан був освіченою й інтелігентною людиною, він зробив значний вклад для розвитку Закарпаття, тому треба шанувати і наслідувати таких людей.

Присутні також запропонували місцевим депутатам присвоїти школі ім’я свого видатного земляка, або принаймні назвати на честь А. Штефана вулицю.

Довідка

Августин Емілійович Штефан (1893-1986) – один із найвідоміших громадсько-політичних і культурно-освітніх діячів Закарпаття ХX ст. народився 11 січня 1893 р. у с.Порошково комітату Унг (Перечинський район Закарпатської області) в родині греко-католицького священика. Здобував освіту в Берегівській гімназії, яку закінчив у 1910 р., та в Ужгородській духовній семінарії, де навчався упродовж 1910-1914 рр. Після цього, до 1917 р. А.Штефан студіював на філософському факультеті Будапештського університету. По його закінченні він працював професором учительської семінарії в Ужгороді (1918-1919 рр.) та Ужгородської гімназії (1920-1922). Протягом 1922-1938 рр. Августин Штефан займав посаду директора державної торговельної академії в Ужгороді, а згодом у Мукачеві та Сваляві. У січні 1939 р. він став членом виконавчого комітету партії Українське Національне Об’єднання, а незабаром був делегованим від Української Національної Ради до «Чесько-Українського товариства» в Празі (січень-лютий 1939 р.) 12 лютого А.Штефана обрали послом Сойму Карпатської України, а в день його проведення – 15 березня 1939 р. – головою Сойму. Августин Штефан був призначений міністром культів, шкільництва і народної освіти Карпатської України. Після загарбання Закарпаття військами Угорщини А.Штефан був змушений емігрувати через Румунію та Югославію до Братислави,а згодом до Праги. 21 липня 1939 р. в Венеції», Августин Штефан увійшов до складу емігрантського уряду А.Волошина. Упродовж 1939-1940 рр. працював директором Комерційної академії в Братиславі, а з 1940 р. до 1945 р. – в українській гімназії в Празі. З 1945 р., коли гімназію перенесли до Аутсбургу, і аж до 1949 р. А.Штефан продовжував свою професійну діяльність. Емігрувавши до Сполучених Штатів Америки, у 1949-1969 рр. він викладав українську мову в Українському католицькому інституті для дівчат у Стамфорді (штат Конектікут). Помер Августин Штефан в еміграції у США на 94–му році життя, видавши ще два томи своїх споминів.

http://www.mukachevo.net/ua/news/view/22446/

Читати далі...