Було це давно, ще тоді коли люди були ближче до землі та до Бога, коли землю ще не оповили дроти електричні та телефонні, і люди більше вірили у Творця та його сина – Ісуса Христа.
Одного разу, після недільної служби зібралися чоловіки, взяли підводу та поїхали за село по дрова до лісу. Відійшли за село геть далеко – за розмовами час йшов швидко. Раптом на дорозі, ніби й нізвідки, зустрічається їм жінка, та проситься підвезти. Від несподіванки у чоловіків ніби мову відібрало, та й ще зовнішній вигляд жінки був аж ніяк не привабливий – вся побита, в
страшних ранах різаних, з яких ще сочилася кров. Рани були глибокі та страшні – порізи на обличчю, на руках, губи спухлі, синці були всюди. Зупинили вони підводу та допомогли сісти зраненій жінці, навіть не запитавши – а куди вона йде. Їхали то вони до лісу. Проїхали вони деякий час мовчки, осміліли та стали допитувати – хто вона така, куди вона їде та що з нею сталося. На це їх несподівана попутниця стала їм говорити – що рани її їй люди завдали – б’ють її, ріжуть її, бо роблять люди у неділю, коли повинні присвятити свій час спілкуванню з Богом та молитвам, сама вона – Свята Неділя. Після цих слів неждана попутниця зіскочила з підводи та … зникла. Розтанула, немов марево, ніби її не було, ніби вона чоловікам приснилася чи привиділася вона їм на підводі. Розвернули чоловіки підводу без слів – не було слів у них, не дивилися вони навіть один на одного, жах та незрозуміле сум’яття скувало їх. Так і повернулися вони мовчки до села, не проронивши жодного слова. Однак більше в неділю до роботи ніхто в селі не ставав…
Відкрилися двері і до хати з оберемком дров, важко дихаючи зайшов дід Юрій. Невдоволено глянув на ліжко, де під ковдрою, на солом’яному матраці лежав онук. Ну і молодь пішла – це було написано на обличчі у діда, однак висловити в голос своє невдоволення той таки не захотів. Замість цього, скинувши дрова біля пічки та підкинувши кілька полін до вогню, присів на ліжко, та звертаючись до онука, завів розмову. Що розмова буде довгою, онук вже знав – те око, яке ближче до діда - вже спало, інше ніби дивилось на нього… Однак дід ніби не звертав уваги на хитруватого онука та тихо вів свою оповідь.
Було це онучко давно ще мій дід розповідав мені, а йому його… Були дуже бідними, важко працювали на землі аби не померти з голоду. Аби щось в господарстві було, вставали на світанку та йшли в поле працювати, дорослі залучали до роботи також і малих дітей. Був один господар, мав невеличку
ділянку землі, де кукурудзу садив – було що і людям, тай худобі також. Була лише одна біда – далеко від дороги та ділянка була, не можна було її орати з худобою – а орали в ті часи з коровами(волами) бо коней було лише кілька пар в селі і дійти вони туди не могли. Тому господар одного весняного дня, сам вставши вранці розбудив своїх синів – старшому було років 14 а молодшому з 12 – та закинувши на одне плече торбу з лангошами(круглий
плоский хліб) – аби було що з’їсти на обід та лопати – для роботи – на інше, пішли на поле. Стали вони лопатами перекопувати поле – час садити кукурудзу вже настав. Поробили батько з синами годин зо дві на полі, тут молодший і запитав у батька, чи не час вже поїсти. Батько розумів що сини голодні, однак до вечора було далеко а їсти – мало, продовжив працювати, відклавши обід на потім… Ще разів зо три звертались сини до батька із цим запитанням, коли нарешті батько, глянувши попервах на сонце – чи високо стоїть, кинув лопати і пішов з синами до торби з лангошами. Взяв господар торбу в руку – а вона чогось легка, відкрив він торбу – а вона порожня … Глянув батько з сумом на синів, які не промовили ні слова, та й направився
до хащі – знайшов кілька ягід шипшини, трохи горіхів з ліщини, з тим і повернувся до дітей. Поїли що було та й знову стали до роботи… А треба сказати, що той, хто був винуватий у пропажі лангошів – чорт – дуже пильно стежив за господарем : чи бува не стане лаятись – цим би він дав силу йому причепитись до того. Однак той мовчав…
Покрутився той та і пішов собі геть. Прийшов він до Бога та й розповів йому історію, як він, чорт, з’їв у бідняка хліб. – а чи лаявся чоловік, - запитав Бог. Як не хотілося збрехати нечистому, змушений був той визнати що ні. На це Бог дав наказ, що раз бідар не лаявся, чим не віддав своєї душі йому – чортові, то той повинен нагородити втрату хліба тому сторицею… Пішов нечистий не дуже веселий …
Наступного дня в хаті бідняка з’явився молодий, високий та ставний юнак, який став проситися до того на роботу. Господар хати і так відмовляв і сяк не погоджувався на це – юнак все наполягав на своєму - бери в службу та й все. Тут господар та й говорить : « самі ж їсти не маємо, а тут і тебе чимось годувати треба…». На що юнак – приблуда з готовністю мовив:»- Зараз буде» і вийшов з хати. Пішов до найближчого сусіда, та й просить у того – мовляв так і так найнявся я до того і того а в нього самого їсти нема чого, тож хай позичить добрий ґазда хоч би жменю муки. Слухала все це ґаздиня та й мовить « Най би го чорт та взяв муку, кіть хоть жминя в хижі є». А тому того й треба було – вхопив міха з мукою, який в коморі стояв, та й пішов… А ґазда з ґаздинею пропажу міха з мукою на другий день побачили, і лиш ґазда пожурив – воліли позичити сусідові муки, а так і самі не мають. А тим часом новоявлений слуга приніс муки до свого господаря, але ж для замішки треба і молока. Пішов тоді він до іншого сусіда просити молока. І знову повторилася та ж сама історія. Принісши молока слуга запропонував вечеряти…
Пройшов деякий час – працював слуга в поті чола, і йшли справи у господаря догори. Прийшов час збирати врожай. Запропонував слуга господарю піти на вожен( збір врожаю в багатих селах).Попередньо при цьому взяв із свого господаря слово мовчати – говорити буде лише він. Прийшли до багатого ґазди та й першою справою кластися про плату. Тут слово взяв слуга тай запропонував газдові дати їм плати стільки, скіль можуть понести на собі. Сміється ґазда – дивні робітники – скільки того понесуть удвох, а слугів господар чуть не плаче – здурів слуга – дарма наробитися - а взяти лиш те що понесуть. На цьому вдарили по руках… Пройшло тижнів два – три, зібрали пшеницю всю в скирту велику – лиш молотити треба. Підійшов слуга до ґазди та й мовить : -« домовлялись ми так, що даш нам стільки, скільки понесемо вдвох, тож давай нам нашу частку - легше тобі буде твою молотити». Посміхнувся газда та з радістю погодився. Тоді слуга взявся за роботу – взяв мотузку довжезну, обвив нею скирду з пшеницею та велів своєму господареві залізти наверх та триматись мотузки міцніше і калапа зняти – аби не стратив бува… І закрутилося тут
завертілося, піднявся вітер великий тай підняв скирду з пшеницею у повітря та переніс аж до господаря того слуги на подвір’я . Позбігалися всі сусіди того – дивуються не надивуються – і звідки багатство таке. А тим часом господар і слуга приступили до молотьби. Зсипали зерно в мішки та знесли його до комори, солому склали. Тут і говорить слуга до господаря: -« чи пам’ятаєш ти, як ходив з дітьми поле копати та без їжі з дітьми, залишився бо хтось поїв ваш лангош. Так то був я, тому і вернув тобі принесену шкоду в стократ…
Було це в ті часи, коли сили нечисті пробували свої сили з вірою християнською, і віра людей в ці сили була ще велика… Був хороший, спекотний літній день. Один з тих днів, коли селянин практично не спить – вранці косить сіно, вдень сушить а ввечері вже і звозить до хліва. Недаремно в народі говорять, що літній день зиму годує… Хоч не спати селянину взагалі в цей час. Так от, в один з таких літніх днів, коли в будинках селянина не знайдеш – всі до роботи прилаштовані: хто косить, а хто обертає свіжоскошену траву, раптом стало збиратися на грозу. Селянам аж страшно ставало –ну дуже вже грізно виглядали важкі чорні хмари, які, пронизуваті яскравими велетенськими блискавками та супроводжувані страшним громом, насувались на село. Не знали вони, що в тих чорних грозових хмарах сиділи два чорнокнижники, які і направляли саме на село цю грозу. Молодий чорнокнижник аж руки потирав : « - погуляємо ж зараз в цьому селі у волю – хати людські розіб’ємо, сіно порозкидаємо, градом урожай поб’ємо…» Старий чорнокнижник нічого не казав, лишень чогось одніми вустами шепотів, та час від часу супроводжував свої нечутні слова неквапливими рухами своїх рук… Молодому ж чорнокнижнику ну дуже вже кортіло погаздувати в селі – великим вітром зняти покрівлі будиночків селянських, побити градом врожай, ну а як що вийде – то чого-не-будь ще. Старий чорнокнижник не спішив, бо хотів аби його туча набрала ще більшої сили : тоді вже напевно вдасться зробити те, що молодий говорив уголос. Так і стояли вони деякий час на одному місці : селяни в великому страху збираючи сухе сіно та намагаючись хоча би щось вдіяти перед бурею, а старий з молодим чорнокнижником у тучі стояли та чекали, коли вони наберуть побільше сили та рушити на село… Раптом у селі хтось задзвонив у дзвони. Спочатку їх не було чути – вітер дув аж гуділо, селяни перегукувались… Раптом вітер став стихати, а дзвони було чути все сильніше і сильніше… Молодому чорнокнижнику вже урвався терпець, став він уже вимагати від старого спрямувати вкінці кінців їхню хмару на село. Аж тут до них дійшов голос храмового дзвону… Молодому до цього ніби й нічого, а старий… Раптом ніби прийшовши до тями після якогось сну, старий чорнокнижник став кричати на молодого –« повертаймо хмари наші до лісу, а то дзвони храму розженуть нашу тучу, а нас поб’ють, покалічать. Не можемо ми змагатися зі дзвоном святого храму, сили тої не маємо». Та й повернули вони до лісу, скинули вони туди свій град, який був величиною з яйце куряче, повивертали вони дуби та буки столітні – хоча би десь вимістили злобу свою. Адже в село не пустили їх дзвони храму святого…
1 коментар:
Гарні легенди,радує те що є такі люди які памятають історію свого села і доносять підростаючому поколінні.
Дописати коментар